Шевченківський комітет присудив найвищу літературну премію України Еммі Андієвській.
Вона – авторка складних віршів і авангардистських романів, які вражають сюрреалістичною образністю й містичними підтекстами.
Її картини вражають неймовірним фантазійним поєднанням барв і форм. Її романи вимагають повсякчасної готовності продиратися крізь дивний простір синтаксичних аномалій. Її вірші просто змушують переосмислити слово, поставлене в цілковито новий контекст. Емма Андієвська завжди запрошує в невідомі світи, усе, до чого торкається, обертає небаченими гранями.
Знайомство з творчістю письменниці найкраще, мабуть, починати з її казок і притч. Наприклад, із чудової притчі про рибу, що народилася з умінням говорити. Нічого, окрім непорозумінь і бід, цей дар їй, звісно ж, не приніс. Батьки соромилися й усе сподівалися, що дитина, дасть Бог, переросте. Ровесники зневажали й цькували.
А вимовляти слова було так приємно, так радісно! До того ж, вони кольоровими бульбашками рухалися крізь воду й зникали десь угорі, змушуючи подумати про інші, неприступні, але манливі світи.
Урешті ця аномальна істота так набридла риб’ячій громаді, що її попросту силоміць викинули на берег. І ось у цьому, непридатному ніби для повноцінного існування, просторі наша героїня виявила, що не всі сповідують заповідь мовчання.
Заприязнилася з небалакучим рибалкою, котрому подобалося слухати її фантастичні оповідки про підводні пригоди й дивовижі. Запрошена в гості, вона навіть зважилася прийти до людської хати, але господиня вмить кинула її на гарячу сковорідку. Для чого ж іще потрібна риба, як не для страви?
Не дуже оптимістичний сюжет про те, як складно утвердити себе й обстояти власну іншість чи навіть унікальність, як не піддатися принукам, не заскніти в болоті стереотипів і не втонути у хвилях ненастанно тиражованої брехні. Історія про те, як складно плисти проти течії.
Емма Андієвська у цьому вмінні таки неперевершена. Її вибір (як, зрештою, всіх великих митців) завжди продиктований власними уподобаннями, власними ціннісними пріоритетами. Сама мисткиня твердить, що їй ніколи звертати увагу на завади й перешкоди, бо все, що хотілося би зробити, потребує кількох життів.
Ця жінка має неймовірну відвагу. Свій перший, ще зовсім дитячий, рішучий вибір вона пояснює простим співчуттям.
Андієвська народилася в Сталіно (так тоді називався Донецьк) 1931 року. Здавалося б, національна ідентичність визначена самим місцем і часом народження. Про гарну російську вимову дівчинки дбали аж так старанно, що навіть спеціально підбирали няньок із правильним акцентом.
А в шість років батьки привезли її спершу до Вишгорода, а потому до Києва. І відбувся рішучий злам. Дитина вперше почула українську мову і відкрила для себе, що носіїв цієї мови, попри повсюдні розмови про рівність і братерство народів, вважають за людей другосортних.
Як пояснює Емма Андієвська, вона обрала (на все життя!) цю упосліджену мову й національну тожсамість найперш із почуття протесту. З дитячого співчуття до покривджених.
Картина Емми Андієвської на виставці в Чернігові 2007 року1943-го мама з дітьми, втративши чоловіка, зниклого в катівнях НКВС, виїжджає до Німеччини. І тут майбутня письменниця якраз і опиняється у спільноті, де оті неймовірні говіркі риби іноді водилися.
Мистецькі авангардистські експерименти були знаком нашої еміграційної літератури другої половини сорокових. Їм усім діставалося від критики. Їх здебільшого погано сприймали читачі. Зрештою, вітчизняне письменство ХХ століття довго було відлученим від світових естетичних процесів. І така вимушена ізоляція прирікала на консерватизм, назадництво, боязнь нового. Та за одну тільки відмову од розділових знаків (на це зважилися непоодинокі західні автори) могли назавжди прицвяхувати до ганебного стовпа!
Андієвська не втомлюється говорити, що для неї важлива не зовнішня стороння оцінка, а свобода самовияву. Розповідає про невсипущого демона, який змушує її невпинно працювати. Звіряється, що її улюблене заняття – все життя ходити крізь стіни.
Так, її асоціації складні, вибагливі, за ними важко встежити. Але й відкривають вони багато – отой самий небуденний досвід мандрівок крізь кимось вимурувані перепони, досвід порушення заборон і приписів.
Близько 9 тисяч картин, чотири романи, 30 поетичних збірок, книжки малої прози… Здається, її працездатність можна пояснити хіба нею ж і обстоюваною теорією так званого круглого часу, коли минуле, теперішнє й майбутнє взаємонакладаються і взаємонаснажуються.
До того ж, не успадкувавши, за її іронічним скрушним зізнанням, діамантових копалень, мусить заробляти на хліб насущний. Якраз із тої багаторічної праці на Радіо “Свобода” ми про неї ще в радянську епоху найбільше й знали – з голосу, а не з мало тоді приступних текстів.
Попри те, що обставини таки багато значать для розвитку таланту, ніякі кордони й залізні завіси не можуть цілковито розтяти й розділити культурний простір. І коли минає перше читацьке зачудування неймовірністю її метафорики, її образності, увиразнюється схожість із поезією українських шістдесятників. Почасти і з поетами еміграційної Нью-Йоркської групи.
Її вибір – це вибір “зрячості”, права на самостійне пізнання світу. Чи не про це “Малий монолог Прометея” Емми Андієвської:
Я проміняв на скелю всі висоти.
Увесь Олімп із відсвітом доричним.
Орел зробив мене – на всю печінку – зрячим.
А ще письменниця наполягає, що Провидіння не любить ледачих. Кожен народжується із якимось даром і має відповідальність не занедбати свій талант.
Її власний приклад не залишає сумнівів у справедливості цієї чудової максими.
